TR | RU | KK | BE | EN |

Русини

русини закарпаття, русини українці
Руси́ни або ру́сь — самоназва автохтонного етносу України та українських етнічних територій за межами сучасної України, переважно християн східного обряду, в 11 — початку 20 століття. Поступово витіснена новим етнонімом — «українці». Найдовше зберігалася на теренах Західної України. На відміну від русів (жителів Руси) — ті етноси, що мешкали в Московському царстві, називалися «московити» — це сучасні росіяни; а жителів Литви — називали «литвини» або «білоруси». Вживалася в країнах, що володіли українськими землями — Київській Русі, Галицько-Волинському князівстві, Великому князівстві Литовському, Королівстві Польському, Речі Посполитій, Московському царстві, Російській та Австро-Угорській імперіях. Похідні назви — рутени та руснаки, з XVIII ст. поетична — русичі.

Зміст

  • 1 Значення
  • 2 Згадки
  • 3 Фрагменти з джерел
  • 4 Сучасність
  • 5 Відомі русини
  • 6 Див. також
  • 7 Примітки
  • 8 Джерела
  • 9 Посилання

Значення

Русини (Ruthenians) Австро-Угорщини. Мапа з американського атласу 1911 р.

У часи княжої Русі, вживалися слова «русин» — однина, «русь» — множина. Слово «русини» не вживалося до XV століття.

Похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 р. (7 разів) та Ігоря 945 р. (6 разів) у Київській Русі, згодом у Галицько-Волинській та Литово-Руській державі.

З XV ст. під польським впливом починає використовуватися у множині — русини — для позначення людей руського народу (спільна назва українців та білорусів, у тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, польськ. rusini, rusacy). Як спільна назва українців і білорусів (білорусинів) етнонім використовувався до XVII–XVIII ст.. У XIX-ХХ ст. використовувався для позначення українців.

З часів Козацької держави назва поступово замінюється на українець, українці (від Україна) або похідні від книжного терміну Малоросія (Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос використовувалась у підросійському діловодстві Російської імперії, а серед населення — руські або русини. На українських землях в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) ця назва утримувалася до Першої світової війни, на Закарпатті до 1944 р., на Пряшівщині і Югославії на еміграції в США затрималася ця назва до нині: русин, руснак, русин-українець. У «Слові о полку Ігоревім» використовується синонімічна назва русинам у множині «русичі».

Найдовше цей етнонім зберігся за українцями. В сучасності термін русини, або русини-українці зберігся також як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі Закарпатської України, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині. Народи іншого етнічного походження, підлеглі Русі, називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі».

Згадки

Русин із книги Чезаре Вечелло (Венеція, 1598) Німецька лінгвістична мапа 1880 р. Малороси, що проживають в межех Австро-Угорської імперії позначені також як русини (Ruthenen). Етнографічна мапа Австро-Угорщини, 1881 р. Всі українці, як на території Австро-Угорської імперії так і на території Російської імперії позначені лише як русини (Ruthenen).
  • У праці «Книжка» 1600 року православного полеміста Івана Вишенського, згадується «русь» як одна із самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими. Назва «русин» зустрічається в у творі Вишенського «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» (1608–1609).
  • 1598 року венеціанець Чезаре Вечелло у своєму каталозі «Давньої і сучасної одежі з усього світу» дав опис русинів: «Русь має кордони з московитами, лівонцями та литовцями. Провінції ці між собою часто воюють… Русини носять високі шапки, з прикрасою зверху, Їхня довга одежа має застібки на грудях аж до пояса, піврукави і дуже високий комір. У бою вони здебільшого користуються луком та шаблею».

Вважаючи (рос. русскими) росіянами русинів російська література з історії повідомляє абсолютну неправду з антинауковою манерою для політично-пропагандистської мети, фальсифікуючи історію й маніпулюючи фактами (див. «третій Рим», «російський світ» тощо): в них написано, що Русь нібито з'явилася на території Росії в IX столітті, але Росії тоді ще не існувало. А насправді, термін «росіяни»-«Росія» (рос. руССкие-Россия) публічно повстав у 1711 р. через мовну реформу Московії (після наслідків Полтавської битви), був штучно видуманий російським царем Петром I Олексійовичем шляхом його чергової кабінетної фантазії у Санкт-Петербургу, бо було вже раніше Руське воєводство. А писати йому російському цареві рос. руСЬкие про себе та свої підданих московитів замість рос. руССкие означало для тогочасних його сучасників юридично визнавати себе російського царя та російський народ васалом під владою Руського воєводства, під жовто-блакитним гербом Руського воєводства, що не сумісне з гегемонізмом росіян, тяглістю манії величі. Подальша традиційна шахрайська російська манера переписувати історію тому підтвердження (див. розділ «Юридичний аспект» й «Цікаві факти» у статті «Романови» тощо).

Отже, поняття та термін «русини», «рутени», «руські» не є приватною власністю росіян. Історіографії відомо про усталення даного терміну з періоду Київської Русі, коли піддані даного державного утворення мали цю самоназву та усвідомлювали себе такими, й до нині зберегли цю самоідентифікацію на теренах сучасної України. Що фактично було відсутнім і є відсутнім в середовищі росіян. А в Київську Русь принесли цю назву «Русь» від полабських слов'ян варяги та Рюрик (Рурко-Ререк). У 1097 р. русини масово брали участь у першому хрестовому поході та особливо відзначилися в битві під м. Нікея. У наслідку хрестового походу русини заснували в Сирії руську колонію, місто носило назву «Руссія». Отже, слова «русь-русини-рутени-руський» були до часу виникнення Київської Русі (див. «Славія»).

У даному контексті термін «русини» не має відношення до географії Русі, але до народності русинів.

Назва «русини-рутени-руські» та ця ж самоназва існувала задовго до виникнення Київської Русі. Споконвічно «Русь» (Роусь) — це острів Рюген-Руян (Русин або Русія, русинський-руський острів), Полаб'я (звідки походив Рюрик), гирло річки Німан. А також Подунав'я, де в X–XIII століттях згадується Ругія (від племені ругів та титулу київської княгині Ольги «королева ругів»), Рутенія (від «рутени»), «Руссія», «рутенська марка» (калька німецького світогляду «рутенська земля»), «Рутонія»; в V–VIII століттях тут розташовувалася «Ругія» або «Ругіланд» — на території нинішньої Австрії та північних районів бувшої Югославії, тобто саме там, звідки «Повість врем'яних літ» виводила «полян-русь» і всіх слов'ян. Відгалуженням цієї Русі з'явилися два князівства «Русь» («Рейс» і «Рейсланд», тобто «Руська земля») на кордоні Тюрінгії та Саксонії. Ці князівства відомі джерелам з XIII ст. до 1920 р., коли були скасовані.

Отже, була не лише Київська Русь з русинами (похідне та вторинне), але і частина колоністів-русинів з Центральної та Західної Європи, котрі створювали нову державність. Хронологія:

  • I століття, Публій Корнелій Тацит (бл. 55-120 років) згадує русів-ругів на південному березі Балтики.
  • II–III століття, історик Йордан (VI ст.) Повідомляє про боротьбу готів в Прибалтиці з русами-ругами, бо сильніші германців «тілом і духом», але були переможені готами.
  • Між 307–314 роками, у Веронському документі руси-руги названі в числі римських федератів.
  • До 337 року, у візантійського письменника XIV ст. Нікіфора Григори згадується руський князь, який займав посаду при імператорі Костянтинові.
  • Друга половина IV століття, Йордан згадує у складі держави Германаріха русів-ругів.
  • Між 379–395 роками, «Статечна книга» (Степенна книга XVI ст.) свідчить про битву з руським військом імператора Феодосія, повідомляється про напад русів на «Селунське місто».
  • 434–435 роки, руси-руги з'являються на річці Саві поблизу міста «Новіодун» (Югославія), де б'ються з готами.
  • 469 р. — руси зазнають поразки від готів у боротьбі за Паннонію (нині Задунав'я).
  • 476 р., Одоакр на чолі війська русинів-ругів, скірів, турилінгів, скинув останнього імператора Західної Римської імперії. Літописи називають його руським князем, герулом з острова «Русен» (Рюген), слов'янським князем. Його нащадки правили в Штирії, а в XII ст. також в Австрійському герцогстві. Від Одоакра вели рід і деякі богемські прізвища.
  • 493 р., король готів Теодоріх віроломно вбив Одоакра. Руси-руги брали участь у проголошенні Теодоріха королем Італії.
  • Середина VI ст., руси на деякий час захопили владу в Італії, звівши на королівський престіл свого вождя Ераріха.
  • 568 р., авари зайняли Паннонію, а лангобарди пройшли через країну русів «Русланд» (Ругіланд) в Північну Італію.
  • 773–774 роки, у французькій поемі про Ож'є Данця (XII–XIII ст.) згадується руський граф Ерно, який очолював русинське військо, що захищало столицю лангобардів Павію від війська Карла Великого. У Північній Італії русини займали район Гарди поблизу Верони (регіон слов'ян-венедів «Венето»).
  • Біля 778 р., «Пісня про Роланда» (записи XII–XIV ст.) називає русів в числі супротивників франкського війська. Згадуються також «руські плащі» як характерна деталь одягу русичів.
  • Кінець VIII ст. — початок IX ст., у поемі Рено де Монтебан (кінець XII ст. — початок XIII ст.) серед наближених Карла Великого названий руський граф. До періоду Карла Великого відноситься і поема «Сесн» (кінець XII ст.), де руський велетень Ф'єрабрас виступає на стороні Ґітеклена-Відукінда Саксонського проти Карла Великого. «Ф'єрабрас із Русії» — велет «з прекрасною гривою русявого і кучерявого волосся, рудуватою бородою і рубцеватим лицем». Тоді ж — поема «Флоован»: 12 перів Карла Великого, перебуваючи в полоні, б'ють сарацинських ватажків і руського короля.
  • У поемі «Фольк із Кандії» (XII ст.) Ґаніта Прекрасна отримала в спадок Русь і «аморавів». У відсутності батька вона здає Русь франкам і приймає Хрещення.
  • Кінець VIII ст., у Житті Стефана Сурозького згаданий русинський князь Бравлін.
  • Біля 821 р., географ Баварський пише, що русини проживають в межиріччі Ельби та Сала. Народи русів іменуються: Аттороси, Віліроси, Хозіроси, Заброси. Звідки через півстоліття прибули руси-колоністи Рюрика.
  • VIII–IX ст., Папи Римські Лев III (795–816 рр.), Бенедикт III (855–858 рр.) та інші на римському престолі направляли спеціальні послання «клірикам» русів-русинів Полаб'я, бо громади русів мали «русинську віру» (вони були аріанами) продовжували триматися відокремлено від решти християн.
  • 844 р., Аль-Якубі повідомляв про напад русів на Севілью в Іспанії.
  • 846 (або 885) р., Ібн Хордадбех називає русів видом або родом слов'ян (відомі дві редакції його праці).
  • 861 р., Костянтин-Кирило Філософ (майбутній творець разом з братом Мефодієм слов'янської азбуки) виявив у Криму Євангеліє і псалтир, написані «руськими письменами», і, зустрівшись з людиною, яка промовляла на цій мові, засвоїв розмовну мову і розшифрував писемність. Очевидно, що це Євангеліє та псалтир належали послідовникам аріанства полабських русинів, а самі книги були написані «рунічною писемністю» (див. «Слов'янські руни»). У даному випадку йдеться саме про писемність русинів Полаб'я і про рунічні книги культури Полаб'я, бо Візантія знала всі писемності всіх оточуючих її народів. У тому числі писемності народів Криму, Північного Кавказу, Поволжя, Балкан, території сучасної України — всі вони перебували в сфері політичних інтересів Візантії або були її васалами, у тому числі культурними.
  • 863 р., у документі підтвердження колишніх привілей згадана «Руська марка» на території сучасної Австрії.
  • До 885 р., Хроніка Даліміла початку XIV ст. називає архієпископа Моравії Мефодія русином.
  • До 894 р., чеська хроніка Пулкави кінця XIV ст. включає до складу території Моравії епохи моравського князя Святополка (871–894 рр.) «Полонію» і «Русію».
  • Історик середини XV ст., пізніше Папа Пій II та Еней Сільвій — стверджують про підпорядкування Риму Святополкові з «Полонії», «Хунгарії» (пізнішої Угорщини, раніше області гунів) і — русинами.
  • У «Хроніці всього світу» Мартина Бєльського (XVI ст.) засвідчено, що Святополк Моравії «тримав руські землі». Святополк «з боярином русинським» хрестили чеського князя Боржівоя.
  • Чеський хроніст Хаґеций (†1552 р.) засвідчив, що «Русія» перш входила до складу Моравського королівства. До території «Русі» того періоду в складі Моравської держави належать землі міст «Липецьк» (сьогодні — Лейпциг), «Дрезно-Дрезнов» (сьогодні — Дрезден), Берлін (від «берег» — ведмідь), Гнезно. Ось територія споконвічного розселення русинів, які потім мігрували на західні землі Білорусі (іменовані білорусинами) та України, створивши там за Міндовга (сина поморського князя) Велике князівство Литовське (в середині XIII ст. у Білорусь прийшло близько 600 тисяч русинів і литвинів зі згаданої території). З історії русинів рідними їх містами є ті, що загарбали у русинів німці (див. «Хрестовий похід проти слов'ян») — Берлін, Лейпциг, Дрезден, Ольденбург — тоді Староград, столицю всіх слов'ян і столицю Русі (до епохи Київської Русі). Це найстаріші міста слов'ян, але і найстаріші міста взагалі на території Німеччини відомі щонайменше з IV століття, саме як місто русинів (слов'ян-венедів).
  • Біля 904 р., Раффельштеттенський торговий статут (Австрія) говорить про слов'ян, що приходять «з Ругіі». Дослідники досі не встановили, яка ж слов'янська «Русь» з трьох що тоді існували мається на увазі:
  1. «Ругіланд-Русинія» на Дунаї,
  2. «Русія» в Прибалтиці чи
  3. Київська Русь.
  • Біля 935 р., «Статут турніру» в Магдебурзі називає в числі учасників лицарського турніру Велеміра, князя (принцепса) «Руського», а також виступаючих під прапором герцога Тюрингії Оттона Редеботто, герцога «Русії» і Венцеслава, князя «Ругіі» (див. «Славія»). Документ опублікований в числі інших магдебурзьких актів Мельхіором Гольдастом (XVII ст.). Частина історичної Русі відійшла до складу зазначеної Тюрингії, але керували нею ще русичі (слов'янські) князі Велемир і Венцеслав. Далі в історичних хроніках ця «Русь», що попала до складу німецької держави, буде не раз згадуватися.
  • 946 р., документ, де Балтійське море названо «морем русів». Аналогічну назву «руське море» повторено в документі 1150 р.. Під «русами» маються на увазі не росіяни Росії, а русини Полаб'я, тобто варяги (котрі колись прийшли на Україну-Русь).
  • 965 р., Ібн Якуб відвідав з дипломатичним дорученням німецьку імперію (Священна Римська імперія) і зустрічався з Оттоном I. У донесенні про поїздку (включеному до твору автора XI ст. Аль-Бекрі) він дає опис слов'янських земель. Де називає русів, які живуть західніше володінь польського князя Мешко і з заходу намагаються захопити і підпорядкувати собі «Порусся» (Пруссію).
  • 967 р., Папа Іоанн XIII спеціальною буллою дозволив установлення празького єпископства, заборонив залучення священиків з руського Полаб'я (тобто русинів з полабських слов'ян) і болгарського народу, заборонив богослужіння слов'янською мовою. Документ відтворюється в Хроніці Козьми Празького (бл. 1125 р.), а також анналістом саксонським (бл. 1140 р.).
  • 968 р., Адальберт затверджений магдебурзьким архієпископом, а у його Грамоті згадується про першу поїздку до русинів (ругів).
  • 969 р., Магдебурзькі аннали свідчать, що жителі-слов'яни острова Рюген називають себе «русцамі» (порівняти з — «beбілорусці»), коли острів Русин-Руян—Рюген ще не був загарбаний німцями і датчанами.
  • 973 р., Ламберт Герсфельдський (XI ст.) свідчив про прибуття до двору Оттона II у Кведлінбург в числі інших послів й русів.
  • Біля 990–992 років, у документі «Дагоме юдекс» згадано місце «Русе», прикордонне з «Поруссям» (Пруссією), а також зазначено, що східний кордон «Русі» південніше «Порусся» (Пруссії) простягається до м. Кракова.
  • 992 р., Хільдесґеймські аннали (XI ст.) згадане про майбутню війну польського князя Болеслава з русами.
  • 997 р., у списках Житія Адальберта, загиблого в Поруссі (Пруссії), вбивцями названі русини (рутени), а замість Порусся (Пруссії) називається «Русія», бо Порусся тоді було під владою полабської Русі.
  • Біля 1002 р., коментатор Адама Бременського (бл. 1075 р.) говорить про підпорядкування Болеславом Хоробрим в союзі з Оттоном III (†1002 р.) всієї Славонії (Західного Помор'я балтійських слов'ян, Полаб'я), «Русії» та «Порусіі» (Пруссії).
  • 1008–1009 роки, Бруно Кверфуртський відвідав Київ і дав опис поїздки в листі королеві Генріху II. Після поїздки до печенігів він попрямував до «порусів» (прусси) і був убитий на кордоні «Порусії» (Пруссії) і Русі. У «Житії Ромуальда» 1040 року Петро Даміані, цей Бруно згаданий як місіонер, що хрестив на Русі.
  • 1016 р., англійський король Едмунд II Залізобокий був убитий, а його сини бігли від заволодівшого престолом Кнута Великого на Русь, розповів Адам Бременський. У коментарі до «Закону Едуарда Сповідника», затвердженого Вільгельмом Завойовником бл. 1070 р. називається «земля ругів, яку ми називаємо Руссю». Коментар включений також в Хроніку Ордеріка Віталія (†1143 р.) і Роджера з Ховедана (†1201 р.). У хроніці Жеффрея Геймара (1135–1140 рр.) сказано про втікачів, котрі висадились на континенті, «за п'ять днів» переїхали Русь, завершивши подорож в Угорщині. Син Едмунда Едуард в 1057 р. повернувся до Англії з Угорщини, де був близько сорока років, і в Англії помер при підозрілих обставинах.
  • 1019 р., французький автор писав в першій половині XI ст. про французьких норманів, котрі прибули в Барі, були розбиті при Каннах «народом руським».
  • 1031 р., у Гільдесгеймських анналах повідомляється, що після укладення німецько-угорського миру «Генріх, син короля Стефана герцог Русі, загинув сумною смертю, роздертий на полюванні вепром». Йдеться про Імре, сина Іштвана I.
  • до 1035 р., коментатор Адама Бременського зазначає, що Кнут Великий (†1035 р.) «віддав у дружини свою сестру Естрель (Естрід-Маргарита Данська донька Свена I Вилобородого) за сина короля Русі» (за одною з версій — це «Вісавальд із Гардарики» Всеволод Володимирович або Гліб-Давид Володимирович, чи Ілля Ярославич, «Сага про Олава Трюґвасона»).
  • 1032–1034 роки, Віппо в Житії Конрада II (бл. 1040 р.) розповідає про вигнання польським князем Мешко II (1025–1034 рр.) брата Оттона в країну «Русь», яку автор називає також «Руґією».
  • 1040 р., Саксонський анналіст повідомляє, що в день святого Андрія (30 листопада) в місто Альтштедт (Тюрингія) до Генріха III прийшло посольство «русів» з великими дарами і підношеннями.
  • Друга чверть XI ст., герцог Ласло (Владислав) Сар, двоюрідний брат короля Іштвана, був одружений на княжні з «Рутенії». Його діти Андрій (Ендре) і Левенте по смерті батька рятувалися від інтриг королеви Ґізели на «Русі». Дочка герцога «Рутенії» Аґмунда-Анастасія стала дружиною Андрія I, покликаного на угорський престіл (1046–1061 рр.). У 1061 р. вона після смерті Андрія I біжить в Тюринґію «князівство Русь» (в Тюрингії існувало до 1920 р.). У 1061 р. Генріх IV направив на «Русь» пфальцграфа саксонського Фрідріха.
  • 1062 р., помер маркграф саксонської північній марки (земель балтійських слов'ян) Бернхард II, згідно «Саксонської всесвітньої хроніки» (XIII ст.) його дружина мала походження «з Русі».
  • 1062 р., Саксонський анналіст повідомляє про шлюб графині Куніґунди Орламюнде і «короля русів». Орламюнд — місто в Тюрингії на річці Сале (в землях лужицьких сербів), з безпосереднім стосунком до князівства або графству «Русь» (Рейс). Лужицькі серби і є осколком тієї Стародавньої Русі.
  • Бл. 1075 р., Адам Бременський та його коментатор неодноразово згадують «Русь». Дається опис міста «Волін» (Волинь) у гирла Одри, де живуть на думку німців «варвари», які відкидають християнство. Тобто, описуються русини Полаб'я. Київ теж згадується, але його називають «грецьким містом», «містом в Греції». Коментатор вказує, що з усіх слов'ян одні тільки русини з острова «Реуна»-Руян (Русін-Рюген) мають королів.
  • 1083 р., автор Житія маркграфа лужіцкого Віперта (середина XII ст.) згадує королів русів і угорців.
  • 1086 р., Мельхіор Гольдаст з посиланням на Хагеція повідомляє, що Генріх IV звів у королівську гідність Вратислава II Богемського і підпорядкував йому трьох маркграфів: силезского, лужицького і «руського». Козьма Празький у своїй хроніці відтворює Грамоту, датовану цим же роком, про кордони празької єпархії. Названі маркграфства в неї не включаються. Але під 1087 роком сказано, що раніше у «вічне володіння» від імператора була отримана Сербія, тобто область, на якій розташовувалися Лужицьке і Руське маркграфства (Тюрингська Русь).
  • 1097 р., в «Історії Антіохії і Єрусалиму» (XIII ст.) вказується, що під час першого хрестового походу в битві під Нікеєю особливо відзначилися лицарі з Норвегії, Польщі та Русі. Як і вихідці з інших країн, руси-русини трималися відособлено. Ними був засноване в Сирії місто, що називався в джерелах «Ругія», «Русія», «Руйя», «Рурсія» (нині «Руйат» в Сирії).
  • 1112 р., Штаденські аннали (XIII ст.) повідомляють, що дочка Леопольда Штаденського Ода була видана за руського короля, слов'янина. Після його смерті вона була змушена тікати з Русі (очевидно у тюрінзьку Русь). Заривши скарби в землю, вона разом з сином Вартіславом повернулася до Саксонії. Потім, однак, Вартіслав був покликаний назад на князювання «в Русь».
  • 1024–1125 роки, в Житіях Оттона Бамбергського, написаних супутниками єпископа Едоном і Гербордом, багато є відомостей про Рутенію, що межує з Польщею на сході, Рутенія що межує з Данією і Помор'ям. Герборд свідчив про другу «Рутенію», що знаходиться у владі данського архієпископа. Місіонери отримали у щетинців (Щецин) «багато» відомості «про походження племені Рутенів». Очевидно, переказувалися якісь генеалогічні перекази. Етнічно — це західні балти: вони залишалися язичниками і домагалися повернення в язичництво поморян, прийняли хрещення. Про «землі варварів, які називаються рутенами», говорить і Ебон. Згідно нього, Оттон намагався навернути до християнства і рутенів, але останні попередили, що якщо єпископ наблизиться до «кордонів Рутенії», то йому і його людям будуть «відрубані голови», а тіла їх будуть викинуті на розтерзання звірям. Зазначимо, що у Герборда поморська «Рутенія» не має відношення до острова Рюген, який згадується як «Ругія» або «Русія». Очевидно, що тут самоназва «рутени» (русини) взяли собі балти-язичники Помор'я, які довгий час жили поруч з русинами-слов'янами і вважали себе частиною «Русі».
  • до 1131 р., у «Генеалогії королеви Інгеборг» (друга половина XII ст.) дружина короля ободритів і герцога Шлезвігу Канута II (†1131 р.) Інгеборга іменується дочкою «наймогутнішого короля русів» Ізяслава. Згідно «Історії данських королів» (XIII ст.) — це дочка Мстислава Володимировича (Гаральда), сестра Малфріда. Резиденція королівського будинку знаходилася в ободритському місті Любек. Син Канута II і Інгеборги Вальдемар був данським королем (1157–1182 рр.): в області Батьківщині Рюрика, бо Рюрик був князем ободритів (що знаходилося в унії з Данією).
  • 1135 р., Саксонський анналіст повідомив про прибуття до імператора Лотаря королів «угорців, русів, данців і франків». У тому ж році Лотар, за повідомленням Оттона Фрейзінґенського (†1158 р.), отримав від Болеслава III данину за 12 років і передав польському князеві право на володіння «поморянами і ругами-русинами». Фактично Помор'я, а Русія-Ругія ще не визнавали влади польського князя і німецького імператора.
  • 1141 р., французький хроніст Альберік із Труа-Фонтен (†1252 р.) згадує «короля Русі» на ім'я Мусух, чоловіка польської княжни Рікси і батька Софії, майбутньої королеви Данії.
  • Бл. 1145 р., Матвій Краківський у відповіді «батькові хрестоносців» Бернарду Клервоському, крім «незліченних» рутенів на сході, згадує також рутенов в Полонії і Богемії. Він зазначає, що рутени «Христа лише по імені визнають, а по суті в глибині душі заперечують». «Не бажає згаданий народ ні з грецькою, ні з латинською церквою бути однаковим, але, відмінний від тієї й іншої, Таїнства жодної з них не поділяє». З цього свідоцтва випливає, що і в XII ст. у значної частини рутенів-русинів (згодом засновників Великого Князівства Литовського).
  • 1147 р., у хрестовому поході проти порусів (прусів) з польським військом брали участь, за повідомленням Магдебурзьких анналів також і рутени.
  • 1152 р., Кнут — майбутній співправитель Свена (1147–1157 рр.), за повідомленням Рієнських анналів (XIII ст.), втік до Саксонії, а звідти — у Русь полабських слов'ян. У 1153 р. він втік з Русі в сусідню Фрізію, де побудував фортецю Мільдеборг.
  • 1157 р., на Польщу з півночі напали рутени, про що пише хроніст Рагевін (†1177 р.).
  • 1158 р., за повідомленням Гельмольда, місто Любек (Батьківщина Рюрика) було заново відбудовано після пожежі, і саксонський герцог Генріх Лев направив послів «в міста і північні держави — Данію, Швецію, Норвегію і Русь». Цю Русь як «північну державу» віднести не можна до Києва. В одному списку Хроніки замість «Русі» використовується «Ругія».
  • До 1182 р., у «Генеалогії королеви Інгеборг» згадано, що дружиною датського короля Вальдемара I (†1182 р.) була Софія дочка руського (русинського) короля Валедара (Веледара), Софія була ландграфинею Тюрингії.
  • 1187 р., у привілеї Фрідріха I місту Любеку названі купці міста — «рутени, готи і нормани».
  • 1189 р., Бенедикт з Пітерборо в числі народів Священної Римської імперії поряд з «альпійцями» називає русинів-рутенів. Куди вміщено послання Саладину від Фрідріха I, в якому послідовно названі Богемія, Австрія, «Фрісція», «Рутонія», «частина Іллірики». Фрісція — це Карінтія, а «Рутонія» — це Штирія.
  • Бл. 1191 р., герцог Австрії та Штирії Оттокар IV в статуті міста Енс призначає розмір плати за провезення солі «на Русь» і «з Русі». Соляні джерела в Подунав'ї знаходилися в районі Зальцбурга і в верхів'ях притоки Дунаю, Траун.
  • XII ст., у французькому романі «Іпомедон» в переліку земель і країн названі як прикордонні «Русь» і «Алеманія» (Німеччина). У романі «Октавіан» (між 1229–1244 рр.) послідовно названі Алеманія, Русь, Угорщина.
  • Початок XIII ст., Фрідріх II висловлює претензії австрійському герцогу, який затримав подарунки від «герцога Русі», слов'янської Русі в самому центрі Австрії.
  • Бл. 1221 р., Петро Дусбургський (початок XIV ст.) свідчив про прибуття русинів в «землю скаловитів» в гирлі р. Німану за дев'ять років до приходу тевтонських лицарів. Нова створювана мігрантами «Земля Русь» ідентифікувалася автором між рікою «Мемель» (Німаном) і Мазовією західних балтів.
  • 1245 р., Папа Іннокентій IV звернувся з відозвою до духовенства Богемії, Швеції, Норвегії, а також «провінцій Польщі, Лівонії, Славії, Русі і Поруссії», вимагаючи припинити переслідування ордену францисканців.
  • Середина XIII ст., Хома Сплітський (†1268 р.), згадуючи про події IV ст. поміщає «Рутенію» на кордоні з Паннонією (Західною Угорщиною).
  • 1254 р., «Данська Зеландська хроніка» (XIII в.) згадує Герарда, першого єпископа «Русі» з ордену цистерціанців.
  • у 1260-ті роки, Роджер Бекон (пом. бл. 1292 р.) у «Великому творі» називає «Левковію» (Литву), навколо якої «з обох сторін» Балтійського моря «розташована велика Русь».
  • 1304 р., у листі до рюгенського князя Папа Бенедикт IX звертається як до «улюблених синів, славетних мужів, князів руських».
  • 1308 р., Землетрус зруйнував острів Русен-Рюген, в результаті чого відколовся острів «Руден».
  • 1373 р., місто Любек офіційно розташоване «у Русі» в документі 1385 року.
  • 1402 р., за повідомленням німецького літопису на острові Русин-Рюген померла остання жінка, яка говорила по-слов'янськи (по-руськи).
  • XV ст., французький історик Манріко, згадуючи хрещення жителів о. Рюгена в 1168 р., називає острів то «Ругія», то «Русція».
  • XVI ст., географ Меркатор називає жителів Рюгена (Русія) «рутенами».
  • Український переписувач «Житія Кирила» в XVII ст. зробив коментар до оповідань про «Руську грамоту»: «І не токмо муравляне (моравці), чехи, козари, Карват (хорвати), серби, болгари, ляхи і „земля Мунтаньская“ (південне Прикарпаття), вся Далматія і Діоклітія, і волохи биша Русь».

Історичні джерела дозволяють знайти відповідь на найважливіше питання походження самого слова «Русь»: Спочатку, в першій половині I тисячоліття н. е., русини іменувалися ругами, а «Русь» — це «Ругія». Надалі (до VIII ст. н. е.) еволюція руської мови призвела до переходу м'якого звуку «р» в звук «с», хоча протягом двох-трьох століть русів продовжували в рівній мірі називати «ругами». Як вважають історики, це самоназва пов'язана з багряним кольором (геральдично червоний): руги-руси відрізнялися червоним кольором щитыв і плащів (багато народів мали тоді свої кольори, наприклад, кольором бриттів був синій). Відповідно до літописів, русини Полаб'я мали білі щити з червоними хрестами на них: надалі, після їх міграції на територію Білорусі, точно такі щити опинилися у воїнів-русинів Великого князівства Литовського (і біло-червоно-білий історичний прапор білоруського народу). У середньовічній символіці червоний колір означав могутність, право на владу.

Фрагменти з джерел

Фрагмент (вся мапа) лінгвістичної мапи Європи з російського атласу 1907 р. Українці в своїх етнічних межах позначені як Малоруси або русини («Малорусы или Русины»). Німецька мапа 1930 на якій все українське населення Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР позначене як українці («Ukrainer»). Русини з різних історико-етнографічних регіонів, 1836 рік. 1,2 — русини галицькі, 3 — русин карпатський, 4,5 — русини подільські. Русини з околиць Холму (пол. Rusini z okolic Chelma), літографія 1861 року.

У всіх давньоруських джерелах слово «русин» використовується тільки в однині:

Фрагмент тексту договору Ігоря із греками 945 (ПВЛ, 38; тут «грьчин» використовується в значенні мешканець Візантії', 'грек'), в якому читаємо:

аще ударить мечемъ или копьемъ, или кацемъ любо оружьемъ Русинъ Грьчина или Грьчин Русина, да того деля греха заплатить сребра литр 5, по закону рускому

Фрагмент Повісті врем'яних літ (тут «хрестианинъ» вживається в значені мешканця Візантії, «грек»):

О сем, аще кто убьет или хрестьанина русин, или хрестьянинъ русина, да умрет, идѣже аще сотворит убийство. Аще ли убежит сотворивый убийство, да аще есть домовит, да часть его, сирѣчь иже его будеть по закону, да возметь ближний убьенаго, а и жена убившаго да имѣеть, толицем же пребудеть по закону. Аще ли есть неимовит сотворивый убой и убежавъ, да держиться тяжи, дондеже обрящеться, и да умреть.

Аще ли ударит мечем, или бьеть кацѣм любо сосудомъ, за то ударение или бьенье да вдасть литръ 5 сребра по закону рускому; аще ли не имовит тако сотворивый, да вдасть елико можетъ, да соиметь съ себе и ты самыа порты, в них же ходит, да о процѣ да ротѣ ходит своею вѣрою, яко никакоже иному помощи ему, да пребывает тяжа отоле не взыскаема.

О сем, аще украдеть что любо русин у хрестьанина, или паки хрестьанинъ у русина, и ятъ будеть в том часѣ тать, егда татбу сътворит, от погубившаго что любо; аще приготовиться тать творяй, и убьенъ будеть, да не взищеться смерть его ни от хрестьанъ, ни от Руси; но паче убо да возмет свое, иже будеть погубил. Аще вдасть руцѣ свои украдый, да ят будеть тѣм же, у него же будеть украдено, и связанъ будеть, и отдасть тое, еже смѣ створити, и сотворить триичи.

в 1112 році, Ярослав Володимирович (князь новгородський), в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та русі:

«Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое».

Фрагмент договору Смоленська і Полоцька з німцями (1229):

Или Русьскыи гъсть свои тъварь дасть в дългъ в Ризе или на Гътьскомъ бере(зе) Немьчичю, а нъ дъдълженъ боудеть инемъ, Роусьскомоу же гъстьи напереде възяти. Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу, аче дълженъ боудеть инемъ, Немечьскомоу гъстьи напереде 133

възати.

Немьчичю же не льзе позвати на поле Роусина битъ ся въ Ризе и на Гътьскомь березе, Роусиноу же не льзе позвати Немьчича на поле битъся Смоленьске.

Фрагмент «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна, який сам себе іменує русином. (кінець XV століття) :

А в том в Чюнерѣ ханъ у меня взял жеребца, а увѣдал, что яз не бесерменянин — русинъ.

Фрагмент думи XVII століття «Похід на Молдавію»: :

Ей Іване Потоцький, королю польський.

Ти ж бо то на славній Україні п'єш, гуляєш, А об моїй ти пригоді нічого не знаєш, Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин, Всю мою землю волоську обрушив …

У 1613 році, що припав на внутрішні негаразди в Речі Посполитій, жорстоке й драматичне протистояння Польщі й Москви, річпосполитський політичний та літературний діяч Ян Щасний Гербурт пише «Розмисел про народ руський», де розмірковує про ймовірні причини цього становища :

Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває. Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть.

У 1620 році черкаський підстароста, князь Семен Лико так прокоментував королівський судовий позов, який було написано йому польською:

...то страхи на ляхи, а я єм русин. Видает король его мл., ж-ем русин, а позви мини по полску шлеть.

Ян Казімір Пашкевич 1621 р. записав вірш «Полска квитнет лациною…» в рукописі Великого статуту литовського першої редакції (1529), зазначивши: «Ян Казимер Пашкевич рукою властною писал. Року тисеча шестсот двадцат первого, мЂсяца августа двадцат второго дня».

Полска квитнет лациною, Литва квитнет русчизною: Без той в Полщє не пребудеш, Без сей в Литвє блазном будеш. Той Латиа єзик даєт, Та без Руси не вытрваєт. Ведзь же юж Русь, иж тва хвала: По всєм свєтє юж дойзрала, Весели ж се ты, русине, Тва слава никгды не загине.

Ласлов Чопей , з передмови до «Русько-мадярськомго словника» (1883):

Кто знае нашого русина у Мадярскòй краинѣ, тотъ знае и то, што вòнъ себе русиномъ, руснакомъ и руснякомъ называе, а российского чоловѣка никда не говоритъ, ги за русина, ги за свого, ай ги за маскаля. У Галицѣи простый народъ и векша часть образованыхъ лемъ себе держить за русина, а не российскихъ. У 1881. роцѣ российская газета «С.-Петербургскія Вѣдомости» (203. число) помѣстила кореспонденцию, у котрòвъ алемъ што говорить галичанинъ российскому чоловѣку:

 — «Вы не русскій!» — Навѣрное, говорю, русскій. — Вы изъ Россіи? — Изъ Россіи. — Ну, вотъ и значить россіянинъ, а не русскій. Русскіе это только мы, здѣсь, въ Галиціи… Вы и говорите не по-русски, а пороссійски… Нашего языка не знаете… Изъ вышше сказаныхъ видно, што и филологъ, и историкъ, и самъ народъ, на руськòвъ сторонѣ стоять.

Сучасність

Докладніше: Русини (етнографічна група)

Влада Польщі та Чехо-Словаччини у 20 ст. забороняла називатися корінному населенню українських земель «українцями», лише «русинами».

Після відновлення незалежності України чимало українських діячів, наприклад Святослав Караванський, отримали надію, що «коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в общерусском колгоспі, вони вернуть собі своє безсмертне руське ім'я, яким його записано і в „Слові о полку Ігоревім“, і в літописах Нестора». Та визначальних кроків зроблено не було, що зокрема дало Московщині змогу підігрівати москвофільський рух на Закарпатті в уже незалежній Україні. Його основою стала штучна розбіжність між етнонімом «русин», що найдовше протримався саме на Закарпатті, та новішим етнонімом «українець», що вже міцно прижився та замінив історичний етнонім українців «русин» на всіх інших теренах держави.

Відомі русини

  • Енді Воргол — всесвітньо відомий американський митець лемківського походження, один із засновників поп-арту та культова постать в історії сучасного мистецтва в цілому.
  • Нік Голоняк — американський фізик і винахідник, «батько світлодіодів».
  • Духнович Олександр Васильович — греко-католицький священик, україноруський письменник, педагог, поет, культурний діяч.
  • Кукольник Нестор Васильович — письменник, драматург, поет, літературний критик, композитор, видавець, громадський діяч.
  • Майкл Стренк — сержант Корпусу морської піхоти США, учасник бойових дій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні під час Другої Світової війни. Старший за званням із шести військовослужбовців, що були зафіксовані на фотографії «Підняття прапора над Іводзімою» Джо Розенталь.
  • Том Рідж — американський політик з Республіканської партії.

Див. також

  • Рутени
  • Карпатські русини
  • Паннонські русини
  • Білорусини (білоруси)
  • Русини (етнографічна група)
  • Австрорусинство
  • Русь (етнонім)
  • Русь (народ)
  • Славія
  • Куявія
  • Артанія
  • Укри
  • Гардарик
  • Склавини
  • Антський союз
  • Руський Каганат
  • Київська Русь
  • Руський
  • Русь (народ)
  • Руське воєводство
  • Руська трійця
  • Етногенез українців
  • Етногенез білорусів
  • Українці

Примітки

  1. а б в г д стор. 2644, том 7, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1998 р. ISBN 966-7155-02-1
  2. ↑ Універсальний словник-енциклопедія
  3. Олексій Курінний Історична чисельність та етнічна територія русинів-українців Словаччини у контексті самовизначення національної меншини (корінного народу)
  4. ↑ Віталій Моцок, Віталій Макар, Сергій Попик. Українці та українська ідентичність у сучасному світі. — Чернівці: Прут, 2005. — 400 с.
  5. а б Іван Вишенський. Книжка // Українська література XIV–XVI ст. — Київ: Наукова думка" 1988.
  6. ↑ Cesare Vecellio. Habiti antichi et moderni. — Venetia: Sessa 1598. — p. 353.
  7. ↑ Гуцул В. Пам'ятка станкового живопису «Битва під Оршею» з національного музею у Варшаві як джерело до історії козацтва першої третини XVI ст. // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2012. — С. 106.
  8. ↑ серед антів в Антському союзі немає племен з назвою «русини», а в Славії були, та історично засвідчено факт їх міграції у Східну Європу
  9. ↑ Е. Ч. Скржинская. О склавенах и антах, о Мурсианском озере и городе Новиетуне. // Византийский временник, т. XII. (рос.)
  10. ↑ Беларуская энцыклапедыя: У 18 т. Т.2: Аршыца — Беларусцы / Рэдкал.: Г. П. Пашкоў і інш — Мн.: БелЭн, 1996. — Т. 2. — 480 с. — 10 000 экз. — ISBN 985-11-0061-7 (т. 2) (біл.)
  11. ↑ Адам Бременский // «Деяния архиепископов Гамбургской церкви», книга 2, глава 54 (52), схолия 39 (40). — С. 52, 121 (рос.)
  12. ↑ Сухотин Л. М. // «Брачные союзы ближайших потомков князя Владимира» // Владимирский сборник в память 950-летия крещения Руси. — г. Белград, 1938 г. — С. 175–187. (рос.)
  13. ↑ Назаренко А. В. // «Древняя Русь на международных путях». — С. 476–488 (рос.)
  14. ↑ Свердлов М. Б. // «Дания и Русь в XI в.» // Исторические связи Скандинавии и России IX–XX вв. Сборник статей. — Л., 1970 г. — С. 83—85 (рос.)

Джерела

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : в 11 т. / Наукове Товариство ім. Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк ; Львів : Молоде життя, 1954–2003.
  • составив о. Ириней Мих. Кондратович парох Хоньковскій // «Исторія подкарпатскоѣ Русі для народа», выдавництво товариства «Просвѣты» в Ужгородѣ, друге перевѣрене выданя, книгопечатня акційного тов. «Уніо» в Ужгородѣ, число 35-37, 1925 р., 119 с. (укр.)
  • Magcosi, Robert; Pop, Ivan, «Encyclopedia of Rusyn History and Culture», Toronto: "University of Toronto Press", 2005 (англ.)
  • Павло Роберт Маґочій, Іван Поп, Енциклопедія історії та культури карпатських русинівPDF

, перекл. з англ. Надія Кушко, вид. Валерія Падяка, м. Ужгород, 2010 р. — ISBN 978-966-387-044-1 (укр.)

Посилання

  • Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Русини
  • Наконечний Є. Украдене ім'я: чому русини стали українцями?
  • Дашкевич Я. Етноніміка між наукою та політикою або довкола національного імені українського народу

  Етнологія   Історія   Антропологія   Україна

карта русини, русини, русини закарпаття, русини українці, русиния, хто такі русини


Русини Інформацію Про

Русини


  • user icon

    Русини beatiful post thanks!

    29.10.2014


Русини
Русини
Русини Ви переглядаєте суб єкт.
Русини що, Русини хто, Русини опис

There are excerpts from wikipedia on this article and video

Випадкові Статті

Гродненське воєводство

Гродненське воєводство

Гро́дненське воєводство — історична адміністративно-територіальна одиниця у складі Великого кня...
Василівка (Любашівський район)

Василівка (Любашівський район)

Васи́лівка — село в Україні, в Любашівському районі Одеської області. Населення становить 112 о...
Третя ступінь

Третя ступінь

Долорес Костелло Луїз Дрессер Оператор Хел Мор Монтаж Кларенс Колстер Кінокомпанія Warner Bros...
Намо

Намо

Намо — один з районів лаос ເມືອງ муанг провінції Удомсай, Лаос1 Приміткиред ↑ Maplandia wor...