TR | RU | KK | BE | EN |

Галичина

галичина, галичина спортивна

Галичина та її поділ на Західну й Східну у XX ст.

Центр Львова

Площа ринок у Кракові

Церква Святого Духа у Потеличі

Руїни замку давнього Галича Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статті Галичина (значення).

Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien, англ. Galicia) — історична область (край) у західній Україні, одна з традиційних історичних зон виникнення і формування українського етносу. В основному, займає території Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей. В різні історичні періоди до неї належали східна частина сучасного Підкарпатського воєводства Польщі (див. Закерзоння), більшість Чернівецької та південна частина Хмельницької областей України, натомість північні райони Львівської (частини Яворівського, Сокальського, Радехівського, Бродівського районів) і Тернопільської (Шумський, Лановецький, частини Кременецького та Збаразького районів) областей тривалий час вважалися Волинню.

Згідно з Енциклопедією Українознавства, Галичина в етнографічних межах займає площу 55700 км².

Назва «Галичина», найімовірніше, походить від містечка Галич — столиці Галицького князівства. Історичним, політичним та культурним центром краю є Львів. Серед сучасних великих міст Галичини — Івано-Франківськ, Тернопіль, Дрогобич, Червоноград, Калуш, Стрий, Самбір, Коломия, Борислав, Трускавець, Чортків, Перемишль, Ярослав.

У межах Галичини виділяють культурно-етнографічні регіони — Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Бойківщина, Покуття, Гуцульщина, Лемківщина, Надсяння та інші. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та частково лемківський говори.

В історії Галичина мала свою державність, також перебувала у складі різних держав — Галицьке князівство (1084–1199), Галицько-Волинське князівство (1199–1349), Королівство Польське (1385–1569), Річ Посполита (1569–1772), Габсбурзька монархія (1772–1804), Австрійська імперія (1804–1867), Австро-Угорська імперія (1867–1918), Західноукраїнська Народна Республіка (1918–1919), Українська Народна Республіка (1919), Польська Республіка (1919–1939), Українська Радянська Соціалістична Республіка (1939-1941; 1944-1991), Генерал-губернаторство (Третій Рейх) (1941-1944). Після Другої світової війни Галичина розділена кордонами між Польщею та СРСР (з 1991 року — Україною).

Через часткову лібералізацію національної політики у Австро-Угорщині після «Весни народів» 1848 року Галичина стала осередком розвитку української культури, літератури та науки, у той час як в підросійській Україні (у складі Російської імперії) проводилася політика жорсткої русифікації і дискримінація української культури. Через це Галичину називали «Українським П'ємонтом».

В наш час галицькими сепаратистами з подачі російських спецслужб та польських націоналістичних кіл поширюються надумані версії і спекуляції щодо окремішньості Галичини, приналежності до неї польських етнічних територій Підкарпатського, Малопольського та Сілезького воєводств Польщі, що мало місце в короткий історичний період (1772-1918 рр.) і було зумовлене колоніальною політикою Габсбургів і заграванням з місцевою польською панівною верствою. У той час побутували терміни Східна і Західна Галичина, проте вони відображають потреби австрійської адміністрації, а не етнічні чи історичні реалії. Найсмішніше, що до Галичини намагаються зараховувати стару польську столицю Краків - центр історичної землі Małopolska, приєднаний до Габсбурзької імперії в результаті Третього поділу Польщі 1795 року, і після Наполеонівських воєн і поразки польської революції під час Весни Народів включений до складу провінції Галіція і Лодомерія.


Зміст

  • 1 Назва
  • 2 Географія
  • 3 Історія
    • 3.1 Бронзовий вік
    • 3.2 Залізний вік
    • 3.3 Раннє середньовіччя
    • 3.4 Пізнє Середньовіччя
    • 3.5 Новий час
      • 3.5.1 Боротьба за автономію
    • 3.6 Перша світова війна
    • 3.7 Міжвоєнний період
    • 3.8 Друга світова війна, «совіти»
    • 3.9 Післявоєнний час
  • 4 Населення
    • 4.1 Національний склад
  • 5 Міста Галичини
    • 5.1 Міста Східної Галичини
    • 5.2 Міста Західної Галичини
  • 6 Див. також
  • 7 Примітки
  • 8 Джерела та література
  • 9 Посилання

Назва

Найімовірніше, назва міста Галич (столиці Галицького князівства) дала назву регіону «Галичина».

За однією з версій, назва походить від кельтського племені галлів, які прийшли у цей регіон у 4-3 століттях до нового літочислення. Кельтські племена залишили подібні або кельтизовані назви на території усієї Європи та інших місць міграції (наприклад Галісія, Галатія (від «галли»), Баварія, Богемія (від «бойї» — одне з кельтських племен), та інші).

Географія

Територія Галичини — північні схили Карпатських гір, басейн верхнього і середнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну, зі сходу обмежена річкою Збруч.

Частина Галичини в межах сучасної України займає 8,2% площі країни, тут проживає 10,4% її населення.

Історія

Землі Галичини були ареалом розселення людини вже в добу палеоліту. Археологічна карта цього регіону надзвичайно багата і барвиста, що свідчить про сприятливі умови для проживання тут людини.

Бронзовий вік

З XIV ст. до н. е. до кінця V ст. до н. е. на цих теренах були поселення носіїв Лужицької культури, яких одна частина дослідників відносить до кельто-германських племен, інша — до протослов'янських.

Залізний вік

Наприкінці V ст. до н. е. Лужицька культура занепадає і на зміну їй поступово приходить Латенська культура кельтських племен, які мігрували з південної Швейцарії на схід. Винайшовши першими в Європі кінноту як рід війська, кельти легко підкорили й асимілювали лужицькі племена; крім того, кельтська залізна зброя і амуніція була кращою за лужицьку. Саме серед знахідок Латенської культури в галицьких землях уперше з'являється гончарне коло.

Унікальний археологічний комплекс Латенської культури, досліджений біля с. Бовшів на р. Гнила Липа (11 км на північ від Галича), беззаперечно свідчить про перебування кельтських племен на території Галичини задовго до появи слов'ян. Вік цієї археологічної знахідки дослідники визначають як середина II ст. до н. е. — друга чверть I ст. до н. е. Перебування кельтів у верхньому Подністров'ї підтверджується також і писемними джерелами. Клавдій Птолемей згадує в цій місцевості чотири кельтомовні урбаноніми: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум та Ерактон. Перший з них, Карродунон, етимологізується виключно на кельтському ґрунті: від кельт. karr- «каміння» та dun- «фортеця».

У ранньому середньовіччі (VI ст. н. е.) ця територія була заселена конгломератом племен: кельтами, лужитами, готами і вандалами (Пшеворська і Пухівська культури).

Під час великого переселення народів, через галицькі землі в Західну і Південну Європу одна за одною пройшли хвилі народів:

  • IV–V ст. — сармати (алани);
  • V ст. — гуни;
  • VI–VIII ст. — авари;
  • VI ст. — слов'янські племена сербів, хорватів, чехів та інші;
  • IX ст. — болгари, печеніги, половці, мадяри.

Спустошливі набіги гунів зруйнували більшість місцевих поселень, сильно скоротилась кількість населення, культура прийшла до занепаду.

Зрештою, з середини VI ст. на цих землях оселились прибулі слов'янські народи — білі і червоні хорвати, дуліби, тиверці, бужани, та ін. Місцеві кельтські і кельтсько-лужицькі племена були частково витіснені в західну Європу, частково асимільовані. Проте багато топонімів і культурно-побутових елементів кельтського фольклору залишились в культурі слов'янських племен (Бойківщина)

Раннє середньовіччя

За однією з версій, у 891–892 років моравський король Святополк І долучив галицькі землі разом із Перемишлем до складу Великоморавського князівства. Незабаром, послаблена усобицями між синами Святополка І і тривалою війною зі Східнофранкським королівством, Великоморавія була неспроможна утримувати периферійні території. Цим скористались мадярські кочові племена і близько 898 року захопили Галич та прилеглі землі, про що згадує анонімний хроніст угорського короля Бели II у своєму літописі Gesta Hungarorum:

A negyedik héten Álmos vezér övéivel együtt Halicsba jött, s ott pihenőhelyet választott magának és övéinek. Midőn ezt Halics vezére meghallotta, minden hozzátartozójával mezítláb elébe ment Álmos vezérnek, és különféle ajándékokat nyújtott át Álmos vezér használatára: majd Halics városának a kapuját megnyitván, mint a saját urát, úgy látta vendégül, egyetlen fiát az ország főembereinek a fiaival együtt túszul adta, azonfelül tíz kitűnő arab paripát meg háromszáz más lovat nyergestül, fékestül, továbbá háromezer márka ezüstöt meg kétszáz márka aranyat és gyönyörűséges ruhákat ajándékozott a vezérnek, sőt minden katonájának is. Mikor aztán Álmos vezér egy hónapja tartott pihenőt Halicsban, akkor Halics vezére és többi társai, akiknek a fiai kezességben voltak, azzal a kérelemmel folyamodtak Álmos vezérhez és nemeseihez, hogy a Havason túl nyugat felé, Pannónia földjére szálljanak le.

Підтвердження щодо приналежності Галичини до Великоморавського князівства немає.

Деякі польські автори наполягають, що в 979 році західнополянський князь Мешко, приєднавши до держави П'ястів північно-східну Малопольщу, взяв під свій контроль і деякі терени сучасної Галичини.

Певні підстави для цього дають автори Повісті врем'яних літ, де сказано, що у, що у 981 році київський князь Володимир Святославович забрав у ляхів «червенські городи» і включив їх до складу Київської Русі:

В лѣт̑. ҂s҃ у҃. п҃ѳ. Иде к Лѧхомъ и заӕ грады их̑. Перемышль Червенъ. и ины грады. єже суть и до сего дн҃е подъ Русью

Згодом на ці терени поширилася назва Червона Русь.

Щодо польських спекуляцій - нав'язується думка, що літописний «Червен» - насправді не Чермно Тишовецької ґміни Люблінського воєводства у Польщі, а «Czerwonogród», розташований в урочищі Червоне поблизу села Ниркова Заліщицького району Тернопільської області, що дає певні підстави для історичних образ і претензій.

У 1018 р. під час походу на Київ (на прохання Святополка Володимировича) військо польського князя Болеслава I Хороброго на річці Буг розгромило військо київського князя Ярослава Володимировича і взяло Київ:

В лѣт̑. ҂s҃. ф҃. к҃s Приде Болеславъ съ Ст҃ополкомь на Ѧрослава с Лѧхы. Ѧрославъ же. совокупивъ Русь. и Варѧгы. и Словѣнѣ. поиде противу Болеславу. и Стополку. приде Волыню и сташа ѡбаполъ рѣкы. Буга. и бѣ оу Ѧрослава кормилець. и воєвода. именемь Буды. нача оукарѧти Болеслава глѧ. да то ти прободемъ трѣскою черево твоє толъстоє бѣ бо Болеславъ великъ и тѧжекъ. ӕко и на кони не могы сѣдѣти. но бѧше смыслень. и реч̑ Болеславъ къ дружинѣ своєи. аще вы сего оукора не жаль. азъ єдинъ погыну. всѣдъ на конь вбреде в рѣку и по немь вои ѥго. Ѧрослав же не оутѧгну исполчитисѧ. и побѣди Болеславъ Ѧрослава Ѧрославъ же оубѣжа съ. д҃. ми мужи Новугороду. Болеславъ же вниде в Кыєвъ съ Ст҃ополкомь. и реч̑ Болеславъ разведѣте дружїну мою по городомъ на покоръмъ. и быс̑ тако.

Повертаючись з трофеями назад, Болеслав Хоробрий знову захопив Червону Русь. Але 1030–1031 років об'єднані війська князя київського Ярослава Володимировича і князя тмутороканського та чернігівського Мстислава Володимировича відібрали їх. На відвойованій території між Сяном і Бугом Ярослав Володимирович заснував місто Ярослав.

Герб Галицького князівства (1084–1199, у центрі птах Галка) Герб Галицько-Волинського князівства (1199–1349)

1069 р. польський князь Болеслав II Сміливий, на прохання свого дядька Ізяслава I Ярославовича, якого кияни вигнали з міста, виступив в похід на Київ і взяв його. Повертаючись додому, польські війська, як і 51 рік тому, взяли міста Червоної Русі.

1080 року, за правління польського князя Владислава Германа, червенські городи й землі були вкотре відвойовані Києвом.

Після de facto розпаду Русі через міжусобні війни, тут 1084 утворилось незалежне Галицьке князівство, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. Внук Володаря Ярослав Осмомисл суттєво поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю.

У 1188 волинський князь Роман Великий зробив першу спробу об'єднати Галицьке князівство з Волинським князівством, проте зазнав поразки. Галичину на короткий час захопив угорський король Бела III, який того ж 1188 року прийняв у Галичі титул «Король Галіції». Проте галичани вигнали і його. Другий похід Романа в 1199 був успішним, внаслідок чого виникла потужна Галицько-Волинська держава. По загибелі в 1205 році Романа опіку над його малолітніми синами Данилом і Васильком, за попередньою угодою, перейняв угорський король Андраш ІІ, який, вступивши того ж 1205 року на угорський престол, прийняв титул «Король Галіції і Лодомерії» (rex Galiciae et Lodomeriae). Замість допомоги Данилові Андраш ІІ безуспішно намагався передати Галицьке князівство і титул (rex Galiciae et Lodomeriae) своєму синові Коломанові. Врешті, у 1253 році Данило Галицький коронувався у Дорогичині як «Король Русі» (Rex Russiae). Відтоді за Галицько-Волинським князівством поширилася назва «Руське королівство» (Regnum Russiæ).

Докладніше: Галицьке князівство та Галицько-Волинське князівство

Пізнє Середньовіччя

В середині XIV ст. Галичина стала об'єктом суперечки між Польським королівством, Угорським королівством та Литовською державою. 1340 р. у Володимирі галицьким боярством був отруєний останній галицько-волинський князь Юрій ІІ Тройденович. Цим скористався польський король Казимир III, який за правом спадкування заявив претензії на галицько-волинський престол. 1349 р. військо Казимира III захопило Львів та інші галицькі міста. Галицько-Волинські землі увійшли до складу Польського королівства як окреме «Королівство Русі». У 1372–1387 рр. в складі Угорського королівства. У 1434 р. відбулася інкорпорація його до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Галичини, скасоване руське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут виникло Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. на цих теренах було утворене Белзьке воєводство. В писемних, зокрема польських, джерелах 15-18 століття до Руського і Бельзького воєводств використовувалась назва Червона Русь.

У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490–1492 рр. під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.

Після того, як у 1478 р. Менґлі I Ґерай прийняв протекторат Османської імперії, стали частими набіги кримських татар на подільські околиці Галичини з метою грабежу та забирання в ясир галицької людності (можна згадати долю Роксолани). Ситуація стала гіршою після прийняття Штефаном III васальної залежності від Османської Порти; поліпшилась після 1530-х років (зокрема, завдяки діяльності Костянтина Острозького, Яна Амора Тарновського, Бернарда Претвича з розбудови мережі військових укріплень на Волині та Поділлі).

1594 року польний коронний гетьман Станіслав Жолкевський у Заліщиках збирав військо для відсічі татарам, які того року спалили прикарпатські міста Галич, Долина, Тлумач, Чешибіси, Калуш, Снятин, Тисмениця під час нападу на Галичину через прорахунки коронного комадування. Татари цього разу не брали в полон через те, що збиралися в далекий похід. Їх біля Самбору зустріли загони на чолі з Яном Замойським, але вони обдурили жовнірів та потрапили в Угорщину.

З XVI століття в Галичині виникають братства, які мали не тільки релігійний, а й культурно-просвітницький характер. Найвідомішим було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586 р.). На рубежі XVI-XVII ст. в Галичині тривав процес національно-культурного відродження. Розквітає українське шкільництво, книгодрукування, література та мистецтво. Вихідцями з Галичини були гетьман Петро Сагайдачний, Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, 3ахарія Копистенський, Касіян Сакович, Памво Беринда, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У Галичині було започатковано справу унії між Католицькою і Православною Церквами. Однак перемишльський — Михаїл Копистенський та львівський — Гедеон Балабан православні єпископи вже на завершальному етапі цього процесу відмовились прийняти церковну унію. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська — у 1700 р., Львівське братство — у 1708 році.

В роки Хмельниччини (1648–1657 роки) гетьман Богдан Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648, 1655 рр.), під час яких двічі безуспішно облягав Львів.

Новий час

Див. також: Королівство Галичини та Володимирії Галичина у складі імперії Габсбургів, 1800 р.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину включили до складу володінь Габсбургів (в Священній римській імперії, згодом, з 1804 р. — Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі з Краковом (Західна Галичина). У 1786–1849 рр. до складу Галичини входила також Буковина.

Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл… доріг… великих міст… промислу, торгівлі, з бідним цілковито закріпощеним польською шляхтою сільським населенням… тому українське населення Галичини радо привітало окупацію Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути…

Друга половина XVII століття — перша половина XVIII століття століть — період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, слабкістю центральної влади Речі Посполитої. За Василем Веригою:

Останні роки XVIII і перші ХІХ ст.… безпросвітна, чорна доба в історії українців Галичини… його єдина «інтелігентна» верства — священство була поголовно зденаціоналізоване… одиниці мали деяке, дуже неясне почуття національної свідомості, проявом якої була симпатія до панщизняного раба-«хлопа» і відсутність погорди до його «мужицької» мови. Вище духовенство не мало національної свідомости, користувалося польською або латиною.

Чех, урядник Вацлав Коранда першим звернув увагу уряду на те, що населення Галичини не є польським, не говорить польською мовою. 1774 року Йозеф ІІ як співрегент вперше відвідав коронний край. Після встановлення панування Габсбурґів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ:

  • законом 1775 року дідичам було заборонено «вимагати від селян більше як записано в інвентарії, панщину в неділю, свята, примусову роботу за гроші без згоди селян, монополію корчмаря на горілку». Було обмежене застосування тілесних кар тощо.
  • 1777 року уряд видав окрему заборону гнати сільських священиків на панщину, але дідичі почали використовувати їх для двірських робіт
  • запровадження нового судочинства,
  • утворення ряду навчальних закладів для українського населення, зокрема, 1774 року відкрили «Барбареум» у Відні, відновили діяльність Львівський університет (1784 р.) та Галицька греко-католицька митрополія (1808 р.).
  • у листопаді 1781 цісар Йозеф ІІ видав тимчасовий закон, за яким панщина не повинна була тривати більше 3 днів на тиждень.
  • 1782 року формально скасовано особисту залежність селян від панів (без згоди пана: женитися, посилати дітей до міської школи), примусову службу на панському дворі, надано елементарні громадянські права, сільським громадам — право самоврядування. Селянин був зобов'язаний точно означеною кількістю безплатної пішої чи тяглої роботи на користь пана; за це мав право безплатно користуватися дровами з лісу для опалення, пасовиськом, які були власністю дідича
  • 12 січня 1782 року цісар видав декрет про ліквідацію українських монастирів, католицьких кляшторів, які не утримували шкіл, не займались наукою, не доглядали хворих; на жаль, було ліквідовано корисні монастирі, книгозбірні яких містили багато цінних рукописів. Чимало кириличних рукописів продали крамницям «за безцінь на опакування»
  • 1785 року закрито Манявський Скит з чималою бібліотекою
  • 1786 року тимчасовий закон листопада 1781 року став постійним; робочий день влітку мав становити 12 годин, взимку — 8
  • у серпні 1786 відділено панські та державні (домінікальні) землі від селянських («рустикальних»), власникам маєтків заборонено ними розпоряджатися, замінювати, ділити, приєднувати до фільварків. Селяни отримали право спадкового користування своїми наділами тощо.
  • ліквідація панщини законом цісаря Йозефа II від 10 лютого 1789 року,
  • її відновлення наступником — Леопольдом II,
Герб королівства Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорської імперії (1772–1918)

1805 року шовіністично налаштовані поляки отримали від цісарського двору право нагляду за всіма галицькими (також буковинськими) школами для римо-католицьких (де-факто — польських) консисторій. Через 10 років нагляд за українськими школами було передано греко-католицьким консисторіям. Заходами шляхти у 1812 році було скасовано обов'язкову шкільну освіту — багато селян перестало посилати дітей вчитись. Одним з головних противників поширення освіти серед русинів був львівський латинський архієпископ Анджей Анквіч, який добився заборони книгодрукування руською мовою.

У 1-й половині XIX століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита Михайла Левицького і, особливо, утворення «Руської трійці» (1837 р.) та видання альманаху «Русалка Дністровая». Революційні події 1848–1849 рр. (т.з. «Весна народів») сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848 р.), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Галичині у 1848 р., яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя.

Розвивається галицький народний іконопис, котрий ніс на собі впливи барокових зразків. Одним з улюблених сюжетів був образ Юрія Змієборця. Нині чимала збірка галицьких ікон міститься в колекції етнографічних музеїв — зокрема, Музею української домашньої ікони історико-культурного комплексу «Замок Радомисль».

Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини в 1867 р. Галичина увійшла до складу австрійської її частини (Ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, до Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння.

ІІ-а половина XIX століття Галичина — регіон активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868 р.), «Літературне товариство ім. Тараса Шевченка» (1873 р.), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» тощо.

Працювали видатні українські діячі того часу — Іван Франко, Михайло Павлик, Анатоль Вахнянин, Юліян Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. Михайло Грушевський.

1911 року з 409 професорів університетів українцями були 10, зі 129 професорів політехнік — жодного. Станом на 1914 поляки мали 2 університети, 10 торгових шкіл, 200 с/г шкіл нижчого типу, 2 Високі школи політичних наук, 18 державних, 12 — приватних — учительських семінарій.

Боротьба за автономію

Етнічна карта Австро-Угорщини станом на 1910 рік

Від 1848 р. українські політичні сили боролися за поділ Галичини на українську і польську частини з утворенням окремої української автономної провінції (до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. цього не було досягнуто).

1861 р. Галичина отримала автономію від австрійського цісаря. Діяв Галицький сейм, послів (депутатів) якого обирали, крайовий виділ і підпорядковані йому органи місцевого самоврядування. Влада в автономному краї належала фактично польським колам. Урядовою мовою в 1867 р. стала польська (українці — посли сейму — мали право виступати і подавати письмові внесення українською мовою).

Перша світова війна

Герб Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) (1918–1919) Див. також: Українські січові стрільці, Листопадовий чин, Західноукраїнська Народна Республіка та Українсько-польська війна 1918–1919

В роки Першої світової війни в Галичині було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців, перше українське військове формування нового часу.

19 жовтня 1918 року у Львові було проголошено створення Української держави на українських землях Австро-Угорщини, яка 13 листопада 1918 р. була названа Західноукраїнською Народною Республікою у складі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, уряд якої 3 січня 1919 року ухвалив закон про злуку з Українською Народньою Республікою. Урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22 січня 1919 р.

В липні 1919 р. територію Галичини зайняли польські війська під командуванням генерала Юзефа Галлера. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила 15 березня 1923 р. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, що не було здійснено, викликало несприйняття та спротив переважаючого чисельно українського населення. Крім того, через 20 років (тобто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини.

Міжвоєнний період

Див. також: Українська військова організація, Організація українських націоналістів та Пацифікація у Галичині 1930

Період 1919–1939 рр. характеризується спробами активної полонізації краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші.

Друга світова війна, «совіти»

Див. також: Радянська анексія західноукраїнських земель, Українська повстанська армія, Дивізія «Галичина», Виселення українців з Польщі до УРСР та Операція «Вісла» Жертви НКВС після відходу радянських військ перед збройними силами Третього рейху. Львів, Тюрма на Лонцького, 1941 р.

Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 р. на підставі «пакту Молотова-Ріббентропа» радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим. Розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В тюрмах НКВС на Західній Україні з 1939 по 1941 роки відбувалися масові вбивства, катування, четвертування людей тощо. Загони НКВС на території Галичини не гребували навіть храмами, використовуючи їх в своїх «цілях»; наприклад, Церква Святої Покрови в Бучачі, де було знайдено решти 148 осіб, в тому числі дітей.

В таких умовах 26 жовтня 1939 р. маріонеткові колгоспно-пролетарські «Народні Збори Західної України» ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР — Львівську, Станіславівську (з 1962 р. — Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 р. об'єднана зі Львівською).

Здійснювалися чотири масові депортації поляків, українців, білорусів, євреїв, німців, росіян, чехів, вірмен та інших із східних воєводств Речі Посполитої (західних областей УРСР і БРСР).

Приблизно 335 000 польських громадян було виселено в північно-східні регіони європейської частини РРФСР, Казахстан та Сибір і на Далекий Схід. Мінімум 198 536 осіб було депортовано із західних областей УРСР:

  • лютий 1940 р. — 89 062 осіб (приблизно 84,8% поляків, 13,8% українців, 1,4% євреї та інших) вивезених в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Комі АРСР, та інші), Сибір та Казахстан;
  • квітень 1940 р. — 31 332 осіб (приблизно 70,6% поляків, 25,0% українців, 3,0% євреїв, 1,4% росіян, німців та інших) вивезених в Казахстан;
  • червень-липень 1940 р. — 67 049 осіб (приблизно 84,6% євреїв, 11,0% поляків, 3,3% українців, 0,4% німців, 0,7% інших) вивезених в Сибір і на Далекий Схід, та в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Вологодська область, Марійська АРСР, та інші);
  • травень-червень 1941 р. — 11 093 осіб (більшість українців, а також поляки та інші) вивезених в Сибір і Казахстан.

Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт.

У воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 р. і 1951 рр., радянський уряд віддав західну частину регіону — (Лемківщину і Надсяння) Польщі.

Післявоєнний час

Після війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Проведено колективізацію сільського господарства. На Львівському церковному соборі 1946 р. було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву (вийшла з підпілля 1989 року). Відповіддю тоді став широкий рух опору, який вела Українська Повстанська Армія та збройне підпілля ОУН (тривав до 1956 року).

« Майже весь післявоєнний радянський період назва «Галичина» була табуїзованою. Доходило до курйозних випадків. Наприклад, для того, щоб винести в назву монографію про класову боротьбу українців в Австрійській імперії формулювання «Східна Галичина», потрібна була заледве не згода ідеологічного відділу ЦК КП УРСР. В усіх підручниках історії Галичина проходила окремим параграфом під назвою «Західноукраїнські землі в добу…» Майже вся ідеологічна машина працювала на затирання факту існування в минулому багатоетнічного краю, зміщуючи акценти на соціальне протистояння та класову боротьбу. Назву «Галичина» було дозволено вживати виключно в негативному контексті, або пишучи про факти української колаборації з нацистами та про дивізію СС «Галичина». З ліквідацією і забороною діяльності Української греко-католицької церкви та з проведенням нового церковного-територіального поділу з ужитку зникла ще одна згадка про Галичину, а саме — «Галицька митрополія».  »
Сучасна територія Галичини в межах України

У 1960-1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр. переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина — це український П'ємонт».

Про українську Галичину часів незалежності говорять такі цитати: «Галичина, поза сумнівом, є однією з тих символічних „останніх територій“, що їх боронить і боронитиме від агресивного (пост)совєтизму … уся прозахідна українська інтелігенція. Для кожного з них Галичина є тим клаптиком України, котрий здатен, — завдяки своїй польсько-австрійській спадщині — певним чином легалізувати европейські амбіції усієї країни.» (Микола Рябчук, 2003)

«Галичина, будучи в сфері західного культурного впливу, вже в давні часи відігравала роль „українського вікна“ в Західну Европу. Це й було причиною того, що Львів став першим вогнищем української культури ще до революції Богдана Хмельницького і звідси почалось культурне й національне-політичне відродження всього українського народу» (Ісидор Нагаєвський, 1989)

«Альтруїзм галичан призвів до того, що вони постійно будують Україну, але втрачають Галичину.» (Тарас Возняк, 2005)

Населення

Основою населення майбутньої Галицької землі стали хорвати, разом з уличами і тиверцями, які рятуючись від натиску печенігів, у другій половині Х століття, переселилися у Верхнє Подністров'я.

Населення Галичини (східної та західної) 1816–1880 рр.

  • 1816 — 3454,6 тис.
  • 1820 — 3664,9 тис.
  • 1830 — 4201,3 тис.
  • 1840 — 4463,1 тис.
  • 1850 — 4667,6 тис.
  • 1860 — 4836,0 тис.
  • 1870 — 5417,9 тис.
  • 1880 — 5881,3 тис.


період природний рух
тис.
міграційний рух
тис.
1816-1820 +271,3 +10,5
1821-1830 +467,1 +28,8
1831-1840 +283,1 −1,2
1841-1850 +44,9 −3,6
1851-1860 +160,4 +166,4
1861-1870 +588,5 +20,9
1871-1880 +436,3 −1,8
1881-1890 +710,4 −82,2
1891-1900 +1010,8 −320,1
1901-1910 +1198,2 −480,9
1911-1920 +44,3 −581,7
1921-1930 +1110,0 −135,5
1931-1940 +771,4 −32,2

Національний склад

Східна і західна Галичина
Рік етнічних українців греко-католиків україномовних
1800 51,0% 46,3%
1811 47,3%
1846 50,1% 45,3%
1857 46,3% 44,8% 45,0%
1869 45,0% 42,5% 44,0%
1880 43,9% 42,3% 42,8%
1890 43,6% 42,2% 42,8%
1900 43,0% 42,4% 42,0%
1910 42,9% 41,1% 39,9%
1921 40,5% 40,4% 35,8%
1931 39,4% 39,2% 33,9%
Східна Галичина
Рік етнічних українців греко-католиків україномовних
1800 78,6%
1811 71,9%
1846 78,4% 70,9%
1857 68,5% 66,4% 66,6%
1869 68,4% 64,9%
1880 65,9% 63,3% 64,3%
1890 65,5% 62,8% 64,4%
1900 63,5% 62,7% 62,3%
1910 61,8% 61,7% 58,6%
1921 60,6% 60,5% 53,6%
1931 58,6% 58,5% 50,7%


Населення Галичини у XX ст. (кінець XIX — початок XX ст.).

Національний склад
населення
Східна Галичина
55300 км²
Західна Галичина
23200 км²
українці 64,5% 13,2%
поляки 21,0% 78,7%
євреї 13,7% 7,6%
німці 0,3% 0,3%
інші національності 0,5% 0,2%
Релігійний склад населення Східної Галичини (в межах України) за переписом 1900 року
греко-католики (українці) римо-католики (поляки) іудеї (євреї) протестанти (німці)

Міста Галичини

Межа поміж Східною і Західною Галичиною пролягає по річці Сян. На берегах ріки знаходяться міста: Лісько, Сянік, Перемишль, Ярослав.

Міста Східної Галичини

  • Львів
  • Тернопіль
  • Івано-Франківськ (Станиславів)
  • Калуш
  • Коломия
  • Надвірна
  • Снятин
  • Дрогобич
  • Долина
  • Борислав
  • Самбір
  • Теребовля
  • Тлумач
  • Тисмениця
  • Галич
  • Стрий
  • Броди
  • Чортків
  • Бережани
  • Борщів
  • Заліщики
  • Перемишль
  • Лісько
  • Сянік
  • Скалат
  • Підгайці
  • Кросно
  • Ярослав
  • Бучач
  • Рогатин

Міста Західної Галичини

  • Краків
  • Тарнів
  • Ряшів
  • Переворськ
  • Бохня

Див. також

  • Східна Галичина
  • Західна Галичина
  • Королівство Галичини та Володимирії
  • Білі хорвати
  • Пониззя

Примітки

  1. ↑ країна - такий термін вжитий в ЕУ, С. 343
  2. ↑ Галичина… С. 343
  3. ↑ Ідзьо В. С. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів: СПОЛОМ, 2004. — 288 с.
  4. ↑ Смолій В. А. Історія України. — К.: Альтернатива, 1997. — С. 24-25.
  5. ↑ Полное собрание Русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 69-102.
  6. ↑ Полное собрание Русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 143
  7. ↑ Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. — Львів: Вчора і нині, 1919. — 155 с. с. 141–143
  8. ↑ Сергій Леп'явко. Северин Наливайко // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. — К.: Варта, 1994.— 560 с.— С. 61. ISBN 5-203-01639-9
  9. ↑ Василь Верига. Нариси з історії України… С. 137
  10. ↑ Василь Верига. Нариси з історії України… С. 145
  11. ↑ Там же. С. 138
  12. ↑ Там же. С. 142
  13. а б Василь Верига. Нариси з історії України… С. 142
  14. ↑ Василь Верига. Нариси з історії України… С. 146
  15. ↑ Там же. С. 145
  16. ↑ там же. С. 142
  17. ↑ Василь Верига. Нариси з історії України… С. 143
  18. ↑ Там же. С. 143
  19. ↑ Василь Верига. Нариси з історії України… С. 150
  20. ↑ Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013
  21. ↑ Василь Верига. Нариси з історії України… С. 180.
  22. 14 жовтня — День Української Повстанської Армії та Покрови Пресвятої Богородиці / Тернопільська міська централізована бібліотечна система
  23. ↑ У Львові покажуть фільм «УПА. Третя сила»
  24. ↑ Владимир Биргер. Обзор ссыльных потоков и мест ссылки в Красноярском крае и Республике Хакасия. Депортации из Восточной Польши. Красноярское общество «Мемориал»
  25. ↑ Mark Paul, Neighbours on the eve of the Holocaust. Polish-Jewish relations in Soviet-occupied Eastern Poland, 1939–1941.
  26. ↑ Instytut Pamięci Narodowej :: FSB, Moskwa 2004
  27. ↑ Jan Tomasz Gross, Irena Grudzińska-Gross, W czterdziestym nas matko na Sybir zesłali …, Publisher: London: Aneks, 1983. ISBN 0-906601-10-X
  28. ↑ Stanisław Ciesielski, Struktura narodowościowa ofiar deportacji radzieckich z ziem wschodnich II Rzeczypospolitej w latach 1940–1941.
  29. ↑ Олег Романів, Інна Федущак, Західноукраїнська трагедія 1941, Львів — Нью Йорк, 2002, НТШ, 430 с.
  30. ↑ Василь Расевич, В пошуках Галичини, ZAXID.NET 21.06.2010
  31. ↑ Седов В. Восточные славяне в VI–XIII вв. — Москва, 1982. — С. 128. (рос.)
  32. ↑ Кабузан В. М. «Украинцы в мире. Динамика численности и расселения» — М., 2006. (рос.)
  33. ↑ http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Nvvnu/geograf/2008_1/2/Gydzeljak_Roik.pdf
  34. ↑ Piotr Eberhardt. Ethnic groups and population changes in twentieth-century Central-Eastern Europe: history, data, analysis. M.E. Sharpe, 2003. pp.92-93. ISBN 978-0-7656-0665-5

Джерела та література

  • Галичина / Енциклопедія українознавства : Словникова частина : в 11 т. / Наукове Товариство ім. Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк ; Львів : Молоде життя, 1954–2003.— Т. 1.— С. 343—351.
  • Пірко В. Галицьке село наприкінці XVII — в першій половині XVIII ст. (історико-економічний нарис за матеріалами Перемишльської землі)/ Український культурологічний центр. Східний видавничий дім. — Донецьк, 2006. — 148 с.
  • Шубарт П. Про українську федералізацію і латинізацію української мови // Чорноморські новини, 2009. — № 123-124.
  • Левицький К. Історія політичноі думки галицьких украінців 1848–1914. На підставі споминів.— Львів, 1926.
  • Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с. ISBN 5-7773-0359-5
  • Полное собрание Русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Ст-Пб.— С. 69-102.
  • Петрушевичъ А. Сводная Галичско-Русская ЛЪтопись съ 1700 до конца августа 1772 года.— Львов, 1887
  • Свистун П. Прикарпатская Русь подъ владЪніемъ Австріи.— Львов, 1895.
  • Свистун П. Прикарпатская Русь подъ владЪніемъ Австріи. Часть вторая (1850–1895).— Львов, 1896.
  • Пашаева Н. Очерки истории Русского Движения в Галичине XIX–XX вв.— Москва, 2001.

Посилання

  • Galizien und Lodomerien, мапа
  • Галичина від моря до моря або Куди понаїхали «вуйки», Олександр Палій, «Історична правда», 28 лютого 2013
  • Königreich Galizien und Lodomerien
  • Galizien und Bukowina
  • Наполеон і Галичина
  • Лосєв І. Українське й галицьке
  • Пірко В. О. Галицьке село наприкінці XVII — в першій половині XVIII ст. (історико-економічний нарис за матеріалами Перемишльської землі)/ Український культурологічний центр. Східний видавничий дім. — Донецьк, 2006. — 148 с.
  • Франк Сисин. Про «Ідею Галичину» Ларі Вулфа
  • Larry Wolff. On his book The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture. Cover Interview of August 16, 2010 // rorotoko.com
  • Офіційний сайт історико-культурного комплексу «Замок Радомисль»
  • Нумізматика — Шуст P. M. Розділ 7. Грошовий обіг на Західноукраїнських землях у другій половині XVIII — на початку XX ст. § 1. Монетний ринок Галичини, Буковини та Закарпаття в умовах австрійського панування (друга половина XVIII — перша половина XIX ст.)

галичина, галичина авто львів, галичина газета, галичина молоко, галичина новини, галичина онлайн, галичина спортивна, галичина сс, галичина телебачення, галичина фм


Галичина Інформацію Про

Галичина


  • user icon

    Галичина beatiful post thanks!

    29.10.2014


Галичина
Галичина
Галичина Ви переглядаєте суб єкт.
Галичина що, Галичина хто, Галичина опис

There are excerpts from wikipedia on this article and video

Випадкові Статті

Дамар (місто)

Дамар (місто)

Координати 14°33′00″ пн. ш. 44°24′06″ сх. д. / 14.55000° пн. ш. 44.4...
Порту-Тромбетас

Порту-Тромбетас

Порту-Тромбетас — гігінтське латеритне родовище гібситових бокситів в Бразилії. Характеристика ...
Зимова Універсіада 2017

Зимова Універсіада 2017

Зимова Універсіада 2017 — XXVIІI зимова Універсіада, що проходила з 29 січня по 8 лютого 2017 р...
Сістеля

Сістеля

Сістеля (кат. Cistella) - муніципалітет, розташований в Автономній області Каталонія, в Іспанії. Зна...